Апостоли, пророки й шахраї:
як Дідахе перевіряє духовний авторитет

На початку розділу 12 послідовність дій зрозуміла: того, хто приходить в ім’я Господа, приймають, а потім випробовують і пізнають, який він. Гостинність не відкладають до цілковитої впевненості. Проте перший прийом не означає безумовної довіри назавжди. Дідахе 12.1.

Не варто уявляти кожного «апостола» цих розділів одним із Дванадцятьох. Тут ідеться про посланців, які приходять; правила передбачають їхній прийом і подальшу дорогу. Названі також пророки й учителі, але чіткого довідника посад із розмежованими обов’язками текст не дає. Пророк тут — не просто провісник майбутнього: важливе місце посідає мовлення в Дусі.

Навіть учення оцінюється не за самою лише новизною. Розділ 11 відкидає вчення, що руйнує попереднє повчання, але допускає те, що додає праведності й пізнання Господа. Значення має його спрямування, а не тільки знайомість слів. Дідахе 11.1–11.3.

Для апостола, який приходить, передбачено коротку зупинку: один день, за потреби — другий. Якщо він залишається на три дні, текст називає його лжепророком. Вирушаючи далі, він може взяти хліб до наступного нічлігу; прохання грошей викликає той самий присуд. Перехід від «апостола» до «лжепророка» є в самому тексті — редакторові не потрібно його згладжувати. Дідахе 11.4–11.6.

Однак це не загальне правило, за яким будь-який гість на третій день стає обманщиком. Для звичайного подорожнього наступний розділ допускає за потреби два чи три дні. Далі йдеться про людину, яка хоче оселитися в громаді. Різні обставини мають різні правила. Дідахе 12.2–12.4.

Логіка обмежень зрозуміла: почесний прийом не має автоматично ставати безстроковим утриманням. Це висновок із побудови правил. Хто саме застосовував їх і наскільки послідовно, повчання не повідомляє.

Саме тут текст опирається простому переказові. У 11.7 заборонено випробовувати й судити пророка, який говорить у Дусі; заборону супроводжує суворе попередження про непрощений гріх. Але вже в 11.8 сказано: не кожен, хто говорить у Дусі, є пророком. Його розпізнають за поведінкою. Далі лжепророком названо того, хто навчає істини, але не робить того, чого навчає. Дідахе 11.7–11.10.

Пошана до духовного мовлення поєднується з перевіркою життя. Це можна пояснювати розрізненням між судом над мовленням, приписуваним Духові, та оцінкою поведінки мовця. Проте це тлумачення зв’язку між віршами, а не докладна процедура, яку викладає сам текст.

Ще складніше місце — 11.11, про дію випробуваного, істинного пророка, пов’язану із «земною таємницею громади». Що саме він робить, залишається незрозумілим; символічна пророча дія — одне з можливих пояснень. Важливо зберегти обидві умови: пророк уже випробуваний і не навчає інших повторювати його вчинок. Підстав перетворювати цю фразу на загальний дозвіл духовному авторитетові робити будь-що немає.

У 11.12 проведено різке розрізнення. Якщо людина вимагає в Дусі грошей чи чогось іншого для себе, її не слухають. Якщо велить дати іншим нужденним, її не судять. Значення має одержувач допомоги. Дідахе 11.12.

Поруч міститься незвичне правило про пророка, який у Дусі влаштовує трапезу: сам він не повинен із неї їсти. Точний характер цієї трапези не цілком ясний. Тому впевнено називати її звичайним обідом чи Євхаристією було б поспішно. Проте те, чи їсть сам організатор, тут прямо стає перевіркою. Дідахе 11.9.

Із цих віршів постає запитання: чи не використовується духовне мовлення для вигоди самого мовця? Це ще не сучасний фінансовий регламент. Однак піднесених слів уже недостатньо, щоб виправдати будь-яку вимогу.

Якщо прибулець хоче залишитися і має ремесло, йому пропонується працювати та їсти. Якщо ремесла немає, обов’язок мають і ті, хто його прийняв: за своїм розумінням вони повинні подбати, щоб християнин не жив без діла. Лише після цього звучить різке означення людини, яка не хоче так чинити. Дідахе 12.3–12.5.

Грецьке χριστέμπορος поєднує ім’я Христа з образом торгівлі. В українському перекладі Stromata це «торгівець Христом»: людина, яка використовує належність до Христа, щоб отримувати утримання. Ідеться не про продаж книжок чи релігійних предметів.

Особливо важливо не загубити слова «не хоче». Відмова долучитися до запропонованого способу життя — не те саме, що хвороба, неміч або неможливість знайти роботу. Сам текст не подає повної програми соціальної допомоги. Тим більше з нього не можна виводити осуд кожного, хто потребує підтримки.

Наступний розділ не скасовує матеріальної підтримки служителів. Навпаки: істинний пророк, який хоче оселитися в громаді, гідний їжі. Те саме сказано про істинного вчителя, якого тут порівняно з працівником. Дідахе 13.1–13.2.

Далі перелічено перші частки врожаю, їжі, вина, олії, грошей і майна. Їх передають пророкам, називаючи тих своїми первосвященниками. Якщо пророка немає, належить дати бідним. Встановленого відсотка, який дозволив би просто назвати ці дари десятиною, тут немає. Дідахе 13.3–13.7.

Отже, твердження, що справжній служитель ніколи нічого не отримує, не витримує читання сусідніх розділів. Текст водночас обмежує корисливі вимоги й передбачає утримання. Підтримувати людину та надавати їй право вимагати будь-чого — різні речі.

У розділі 15 увага переходить до місцевих служителів — єпископів і дияконів. Від них вимагаються лагідність, відсутність грошолюбства, правдивість і випробуваність. Вони виконують служіння пророків та вчителів і шануються разом із ними. Текст показує їх поруч; лише цієї сторінки недостатньо для історії про те, як посади остаточно витіснили пророків. Дідахе 15.1–15.2.

Дідахе не малює ані бездоганного минулого, ані світу, де кожен незнайомець небезпечний. Вона пропонує правила життя з довірою, якою можуть зловживати. Приймати, спостерігати, допомагати й розрізняти — ці дії не виключають одна одну.

Можливо, найцікавіше тут — сама можливість зберігати відкритість і водночас не відмовлятися від власного судження. Двері можна відчинити. Прохання можна вислухати. А потім усе ще запитати: чи відповідає життя словам і кому насправді призначена допомога?