Від Святої Русі до «русского мира»

Ідеологія, яку сьогодні називають «русским миром», не виникла раптово. Її неможливо пояснити лише сучасною геополітикою, лише православним богослов’ям або лише особистою роллю окремих церковних і державних діячів. Вона склалася з різних історичних шарів: хрещальної пам’яті Русі, візантійських уявлень про християнську імперію, московської сакралізації влади, імперської конфесійної політики, слов’янофільської історіософії, радянського досвіду церковного виживання та пострадянського пошуку нової історичної цілісності.

Саме тому питання про «русский мир» не можна звести до простого: хто його вигадав? Точніше питання звучить інакше: які давні релігійні та історичні символи були поступово перекладені мовою цивілізації, культури, канонічної території, діаспори, геополітичної місії і, зрештою, «священної війни»?

Головна теза цього дослідження така: сучасний «русский мир» — не догмат і не канонічний принцип у строгому церковному сенсі. Це багатошарова політико-теологічна конструкція. В офіційному самоописі Московського патріархату та пов’язаних із ним інститутів вона часто представлена як духовно-культурна й цивілізаційна спільність. У критичній богословській літературі — як форма етнофілетизму, націоналізованого православ’я і сакралізації імперської політики.

Обидві рамки важливі для розуміння суперечки. Якщо бачити в «Руському світі» лише пропагандистське гасло, ми не помітимо його глибоких історичних коренів. Якщо бачити в ньому пряме продовження давньої православної традиції, ми втратимо з поля зору пізніші ідеологічні переробки. Реальність складніша: сучасний концепт виник там, де церковна мова, культурна пам’ять, імперська уява, пострадянська ідентичність і геополітична мобілізація почали працювати як єдина система.

Ця стаття не стверджує, що між Хрещенням Русі та сучасним «русским миром» існує пряма й безперервна лінія. Навпаки, головний методологічний ризик полягає саме в тому, щоб ретроспективно проєктувати пізнішу ідеологію на епохи, які самі її не знали.

Тому тут важливо розрізняти кілька рівнів:

1. домодерні релігійні уявлення про святість Русі та її місце в християнській ойкумені;
2. ранньомодерні та імперські форми сакралізації влади, держави й історичної місії;
3. пострадянську інституціоналізацію «русского мира» як культурно-мовного і цивілізаційного проєкту;
4. трансформацію цього проєкту після 2014 року і особливо після 2022–2024 років у жорсткішу політичну теологію війни.

Таке розрізнення дозволяє утримати дві речі водночас: у сучасного «русского мира» справді є глибокі історичні передумови, але сам він не є давнім православним ученням. Це пізня конструкція, зібрана з реальних, але неоднозначно переосмислених спадщин.

Візуальний вузол

Найглибший історичний шар майбутнього «русского мира» — це не сам термін. Його тоді ще немає. Йдеться про інше: про сакральну географію, яка почала формуватися після Хрещення Русі.

У давньоруській книжності поступово закріплювався зв’язок між хрещенням Володимира в Києві, землею Русі й православною вірою. Житія, проповіді, молитви та літописна пам’ять створювали образ народу й землі, що увійшли до християнської історії. Але важливо підкреслити: особливий духовний статус Русі розумівся не як самодостатня перевага, а як участь у візантійсько-християнському світі.

Саме тут виникає перша напруга. З одного боку, хрещальна пам’ять справді стала фундаментом майбутньої релігійно-історичної ідентичності. З іншого — Київська Русь не була готовим прообразом пізнішої московської державності або сучасної цивілізаційної ідеології. Історично коректніше бачити її в широкій європейській та візантійській рамці.

Значення Візантії тут неможливо переоцінити. Руські землі сприйняли від неї літургію, канонічну традицію, уявлення про християнське царство й образ нормативного поєднання церковної та державної влади, який пізніше описуватиметься як симфонія. Але й тут потрібна обережність. Візантійська симфонія мала власну складну історію, а в пізніших православних культурах часто згадувалася вже як ідеалізована модель.

Тому прямий шлях від візантійської симфонії до сучасного «русского мира» був би надто простим поясненням. У ранніх джерелах ідеться передусім про християнізацію суспільства, про святість народу Божого і про входження Русі до православної вселенної. Там ще немає ідеї самодостатньої наддержавної цивілізації, що має особливу місію щодо всього світу.

Так само обережно слід говорити й про вислів «Свята Русь». Він має складну історію. Пов’язані з ним формули простежуються в ранній традиції не прямо й не безперервно. Найраніші достовірні фіксації вислову «Holy Russia» належать до пізнього XVI — початку XVII століття, а між цим часом і XIX століттям він нерідко зберігався переважно в старообрядницькому середовищі й не ставав офіційною державною ідеологією.

Інакше кажучи, «Свята Русь» була передусім релігійно-культурним образом, сакральною топологією, способом говорити про землю, віру й пам’ять. Вона була важливою передумовою пізніших ідеологій, але не їхнім готовим змістом.

Падіння Константинополя змінило уявну карту православного світу. Після зникнення візантійського імперського центру стало можливим думати про новий центр християнської легітимності. Саме в цьому контексті з’являється знаменита формула про Москву як Третій Рим, пов’язана передусім із листами Філофея Псковського.

Але сучасна історіографія дедалі наполегливіше застерігає від надто прямолінійного прочитання цієї ідеї. Звичний образ Третього Риму як ранньої, уже тоді цілісної та експансіоністської державної ідеології значно перебільшений. Свідчення активного використання цієї теми у власне московських джерелах рідкісні, особливо до кінця XVI століття.

Це уточнення принципове. У пізнішій російській і особливо пострадянській пам’яті Третій Рим часто діє як готовий предок сучасних імперських претензій. Але якщо триматися історичних даних, спадкоємність тут нелінійна. Ми бачимо не одну пряму дорогу, а кілька хвиль актуалізації: ранньомодерну церковно-політичну риторику, імперську та національно-релігійну думку XIX століття, а потім історіософські й цивілізаційні реконструкції XX–XXI століть.

Між Філофеєм і сьогоднішнім «русским миром» лежить не міст без розривів, а довга серія переосмислень.

Водночас Москва справді виробляла власні форми сакралізації простору й влади. Образи Нового Ізраїлю, Нового Єрусалима, особливого призначення царя і московських святинь поступово пов’язували народ, землю, церковну правду й державну місію. Сучасний «русский мир» черпає не з однієї формули Третього Риму, а з ширшої звички мислити релігійну істину, історичний простір і політичну владу як частини єдиного порядку.

Тому Третій Рим у генеалогії «русского мира» слід розглядати не як готове походження, а як один із ключових вузлів пам’яті. Він поставив питання: чи може Москва мислити себе спадкоємицею впалого християнського імперського центру? Відповідь на це питання змінювалася від століття до століття. У XXI столітті з цієї традиції буде особливо затребуваний не стільки буквальний текст Філофея, скільки сама логіка історичного перенесення: якщо попередній центр упав, новий центр може представити себе хранителем істини, політичною опорою і цивілізаційним «утримувачем».

Візуальний вузол

У синодальний та імперський періоди вирішальним стало вже не тільки сакральне московське спадкоємство, а й практичне поєднання Православ’я з імперським будівництвом.

У XVIII–XIX століттях Православна Церква існувала всередині складної імперської системи: державне будівництво, територіальна експансія, багатонаціональність, секуляризація й релігійний плюралізм постійно взаємодіяли одне з одним. Православ’я мало бути «панівним віросповіданням» і водночас інтегративним началом імперії. Але саме в цій ролі виявлялися його внутрішні обмеження.

На периферіях імперії церковна політика могла сприйматися як інструмент русифікації та конфесійної асиміляції. Замість простої інтеграції вона нерідко породжувала зворотні ефекти: етнізацію, спротив, релігійне відчуження. Це важливо для розуміння майбутнього «русского мира», бо тут формується ідея, ніби Православ’я, російська культура й державна єдність утворюють природний комплекс.

Але й цю лінію не можна переносити в сучасність механічно. Імперська формула була передусім державно-конфесійною. Сучасний «русский мир» пізніше переоформить її інакше: не як імперію в юридико-політичному сенсі, а як наддержавну цивілізацію. Це дасть концептові більше гнучкості. Імперія має кордони та інститути; цивілізація може мислитися ширше, м’якше й водночас небезпечніше — як простір мови, пам’яті, віри, цінностей та історичної долі.

Слов’янофільство і панславізм внесли в цей процес інший елемент: ідею особливого історичного шляху та морально-релігійного покликання Росії. Однак і тут важливо не ототожнювати їх із «русским миром». Панславізм як рух виник не у східних слов’ян, а в Центральній Європі, і лише пізніше отримав російські та імперські варіанти. Сучасний «русский мир» не є простим продовженням панславізму. Він радше запозичує з нього мотив культурно-історичної єдності й антизахідної мобілізації, але розміщує їх уже не в суто слов’янській, а в цивілізаційно-православній рамці.

До цього шару додалася російська релігійна філософія XIX — початку XX століття. Володимир Соловйов та інші мислителі релігійного ренесансу намагалися наново осмислити відношення християнства, нації та всесвітності. Тут виникала подвійність, яка пізніше стане важливою і для «русского мира»: з одного боку — утвердження особливого історичного шляху; з іншого — претензія говорити не тільки від імені своєї нації, а й від імені ширшого морального порядку.

Так склався словник, без якого пізніша конструкція була б неможливою: священна земля, особливий народ, історична місія, православна культура, імперська єдність, соборність, вселенське покликання. Але до кінця імперської епохи це ще не був «русский мир» як сучасна доктрина. Це був набір образів і смислів, які лише пізніше будуть зібрані в більш цілісну ідеологічну форму.

Радянський період на перший погляд мав би обірвати релігійну спадкоємність. Але саме радянський досвід зробив пізнішу ідеологію особливо напруженою.

Російська Церква у XX столітті пройшла через репресію, вимушену співпрацю, дисидентство, еміграцію та обмежене виживання всередині системи, яка тривалий час була ворожою до релігії. Знищення церковної інфраструктури, контроль над церковним життям, а потім часткове повернення Церкви в публічний простір створили травматичну пам’ять. У цій пам’яті питання про Церкву виявилося пов’язаним із питанням про державу, історичну катастрофу й національне спасіння.

Але радянський період не тільки руйнував. Він також виробив у Московського патріархату певні міжнародні навички: церковну дипломатію, досвід зовнішніх контактів, звичку говорити за межами власної території. Навіть під контролем держави Церква вчилася існувати в міжнародному полі. Після розпаду СРСР цей досвід виявився важливим, коли потрібно було наново збирати зв’язки з діаспорою, зарубіжжям і тим, що дедалі частіше називали «історичною Росією».

Після 1991 року почався не просто релігійний ренесанс. Почалася боротьба за нову формулу історичної цілісності. Пострадянська Російська Церква входила в цю епоху з пам’яттю про репресію, колаборацію, дистанцію та еміграцію. Її ідентичність не могла бути простою. Водночас вона швидко посіла помітне місце в публічному житті, а з 2000-х років дедалі тісніше взаємодіяла з державою в проєктах історичної пам’яті, патріотичного виховання і зовнішнього символічного впливу.

Саме на цьому ґрунті стала можливою нова збірка старих символів. «Свята Русь» уже не могла працювати лише як релігійна формула духовної пам’яті. Після розпаду СРСР була потрібна мова, яка одночасно говорила б про культуру, російську мову, історію, діаспору, пострадянський простір і канонічну цілісність. Так починається перехід від домодерних і дореволюційних символів до нового інтелектуального конструкту — «русского мира».

Якщо шукати одну з ранніх програмних формулювань сучасного концепту, важливою точкою буде текст Петра Щедровицького «Русский мир и транснациональное русское», опублікований у 2000 році. У ньому «русский мир» уже мислиться не просто як держава, а як мережева, транснаціональна структура великих і малих спільнот. Це ще не церковна і не повноцінна державна доктрина. Радше тут було запропоновано мову, якою пізніше почали користуватися різні актори.

Державна інституціоналізація настала у 2007 році, коли президентським указом було створено фонд «Русский мир». На цьому етапі концепт формулювався переважно в культурно-мовних і гуманітарних категоріях: підтримка російської мови, зміцнення її позицій у світі, робота з гуманітарним впливом Росії. «русский мир» тоді виступав передусім як м’яка сила — мережа мови, культури, пам’яті та співвітчизників, а не як богословська формула чи воєнний маніфест.

Переломним стало участь Церкви, а всередині Церкви — передусім Патріарха Кирила. На III Асамблеї фонду «Русский мир» у 2009 році він пов’язував майбутнє російської культури й «русского мира» з викликом глобалізації. У матеріалах Асамблеї вже фіксуються важливі тези: духовною основою «русского мира» названа Російська Православна Церква; слово «русский» у церковній назві витлумачено не як етнічне, а як культурне; Російська Зарубіжна Церква представлена як частина збирання роздробленого світу російської традиції.

Тут видно головне: Кирило не винайшов поняття з нуля. Але саме він перевів його зі сфери культурного проєкту в еклезіально-цивілізаційну мову.

На IV Асамблеї «русского мира» у 2010 році ця мова стала ще визначенішою. Кирило говорив уже не просто про соціалізацію, а про інтеграційну співпрацю рівноправних суверенних держав, які влаштували своє життя на просторі Святої Русі. Це важлива формула. Вона показує, що в його словнику «русский мир» від самого початку не тотожний ані Російській Федерації, ані суто церковній спільноті. Він мислиться як постімперський, наддержавний, але історично пов’язаний простір.

До 2014 року ця мова стала ще жорсткішою. В офіційному повідомленні Патріархії Кирило прямо називав «русский мир» особливою цивілізацією, що сходить до київської купелі хрещення, і підкреслював, що це не світ Російської Федерації і не світ Російської імперії, а ширша спільність. До неї, за цією логікою, входять росіяни, українці, білоруси і навіть неслов’яни, які засвоїли її духовно-культурний зміст.

Пізніше, на XXV Всесвітньому російському народному соборі, Кирило знову підкреслював, що «русский мир» для нього не є етнічним поняттям і може включати народи інших релігій, які поділяють спільні цінності суспільного життя. Це важливе самоописання. Воно показує, що Кирило виступає не як «творець» терміна в строгому сенсі, а як його головний систематизатор, цивілізаційний інтерпретатор та інституційний промоутер.

Водночас в офіційному корпусі основних документів Московського патріархату «русский мир» не фігурує як базова догматична категорія. Статут, «Основи соціальної концепції», документи про гідність, свободу і права людини говорять про Церкву, націю, державу й суспільство, але не підносять «русский мир» до рангу догмату. Ба більше, сама соціальна концепція підкреслює наднаціональний характер Церкви. Це означає, що «русский мир» не виводиться прямо з догмату. Він будується на іншому рівні — рівні соціальної доктрини, культурної пам’яті та політичної теології.

На початку 2010-х років «русский мир» уже виконував кілька функцій одночасно. Він допомагав говорити про ідентичність Росії в пострадянському просторі, про м’яку силу російської мови й культури, про церковну історичну спільність східних слов’ян, про канонічну та історичну цілісність за межами нинішніх кордонів Російської Федерації.

Тому після 2014 року не можна говорити про раптове народження нової ідеології. Радше відбулося політичне оголення вже сформованої суміші релігійної, історичної та цивілізаційної мови.

2014 рік став переломом тому, що анексія Криму й війна на Донбасі вивели «русский мир» із двозначної сфери гуманітарного проєкту в простір відкритого політичного конфлікту. Концепт почав читатися вже не тільки як культурна мережа або пам’ять про співвітчизників, а як композиція релігійних, націоналістичних та імперських наративів. Це був не старт генеалогії, а початок її радикальної політичної актуалізації.

Після 2022 року відбулася ще одна мутація. Міжнародна богословська «Декларація про “«русский мир»”» описала це вчення як доктрину транснаціональної російської сфери або цивілізації, іменованої Святою Руссю і такої, що включає Росію, Україну, Білорусь і розсіяння. Декларація засудила його як форму етнофілетистського й націоналістичного викривлення православ’я. У відповідній науковій і богословській літературі розгорнулася суперечка про богословський статус концепту: для одних це хибне вчення, для інших — приклад зловживання загалом легітимною цивілізаційною мовою.

Але незалежно від оцінки самої декларації вона точно вловила центральну проблему: сучасний «русский мир» претендує не тільки на опис культурної спільності. Він починає сакралізувати історико-політичний порядок.

Кульмінацією цього процесу став Наказ XXV Всесвітнього російського народного собору, затверджений 27 березня 2024 року під головуванням Патріарха Кирила. В офіційних публікаціях ВРНС Росію названо творцем, опорою і захисником «русского мира», межі якого ширші за державні кордони РФ. Там само найвищий сенс існування Росії та створеного нею «русского мира» описується через образ всесвітнього «Утримувача», який захищає світ від зла.

Саме тут мова цивілізації остаточно зростається з мовою есхатології та війни. Найновіші дослідження трактують Наказ як спробу підняти війну на вищий сакральний, космічний та апокаліптичний рівень; інші автори зазначають, що документ охарактеризував війну проти України як «священну війну».

У цьому світлі особливо ясно видно роль Кирила. Він не був єдиним автором усіх смислів, що увійшли до «русского мира». Термін і деякі пострадянські вживання передували йому. Але саме він послідовно перетворив різнорідний матеріал на церковно-суспільну мову великої спільності, потім — на мову цивілізації, а в найновішій фазі — на мову сакралізованої історичної місії.

Тому найточніше визначення його ролі — не «творець», а систематизатор, інституційний промоутер, богословський інтерпретатор і пізніше сакралізуючий легітиматор.

Візуальний вузол

З богословської точки зору вирішальним залишається розрізнення рівнів. Якщо дивитися на догмат і канон, «русский мир» не має статусу загальнообов’язкового церковного вчення. Основні документи Російської Православної Церкви говорять про Церкву, націю, державу, людську гідність, війну і мир, але не підносять «русский мир» до рангу догматичних істин.

Ба більше, офіційна соціальна концепція підкреслює наднаціональний характер Церкви й нагадує, що у Христі немає поділу за етнічною ознакою. Тому коли «русский мир» подається як майже самоочевидне продовження православного віровчення, ми маємо справу не з доктринальною необхідністю, а з пізнішою політико-еклезіологічною інтерпретацією.

Але це не означає, що концепт не має релігійного змісту. Його сила саме в тому, що він спирається не на порожнечу, а на справжні шари традиції: пам’ять київського хрещення, образ Святої Русі, досвід діаспори, ідею соборності, візантійську спадщину й реальний історичний зв’язок Церкви з культурою східних слов’ян.

Проблема починається там, де ці елементи перебудовуються. Еклезіологічна спільність починає зливатися з історичною цивілізацією, цивілізація — з політичним тілом, а політичне тіло — зі стратегічною долею держави. У цей момент богословська мова перестає бути лише мовою свідчення і стає мовою легітимації сили.

Саме тут розташоване те, що критики концепту називають його головною деформацією.

Відповідь на головне дослідницьке питання має бути складеною. Сучасний «русский мир» — не переважно богословська і не переважно суто геополітична реальність. Це синтез культурного, історичного, церковного, цивілізаційного, постімперського і політичного.

Але в процесі розвитку його центр тяжіння змінювався. На ранніх стадіях переважали пам’ять, сакральна топологія та еклезіально-культурна спільність. В імперську епоху — конфесійно-державна інтеграція. У ранньопострадянський період — культурно-мовна й діаспоральна рамка. У Кирила — цивілізаційно-еклезіологічна систематизація. Після 2014 року — захисна геополітична мобілізація. Після 2022–2024 років — апокаліптизована політична теологія.

Саме тому історично неправильно говорити про «русский мир» як про просту давню православну традицію. Але так само неправильно вважати його повністю штучним новотвором без глибоких коренів. Точніше бачити в ньому результат тривалої ідеологічної переробки реальних історичних і релігійних спадщин.

Зрештою сучасна формула «русского мира» стала можливою тому, що в російській історії знову і знову виникала потреба мислити Церкву, народ, державу і простір у категоріях єдиної долі. Але кожна нова епоха наповнювала цю форму своїм змістом.

Звідси головний критерій розрізнення. Там, де йдеться про хрещальну пам’ять, про святість як літургійну й духовну якість, про вселенську природу Церкви і про пастирське піклування над розсіянням, ми маємо справу зі справжніми християнськими й історичними підставами. Там, де ці підстави перетворюються на доказ природного права на політичне панування, територіальну опіку або «священну війну», починається вже не просто традиція, а ідеологічна реконструкція.

Шлях від Святої Русі до «русского мира» — це історія не лише спадкоємності, а й глибокої трансформації. Релігійний символ, колись пов’язаний із пам’яттю про хрещення, святість і церковну належність, поступово став мовою цивілізаційного суверенітету, політичної мобілізації та сакралізації влади.

1. Michał Wawrzonek. “The ‘Russian World’ and Ukraine.” In The Politics of the Russian Language Beyond Russia. Edinburgh Scholarship Online / Oxford Academic, 2021.
   https://academic.oup.com/edinburgh-scholarship-online/book/42164/chapter/356250564
2. Русская Православная Церковь. “II. Церковь и нация.” Раздел из Основ социальной концепции Русской Православной Церкви.
   https://mospat.ru/en/documents/87558-tserkov-i-natsiya/
3. “Holy Rus´: Landmarks in Medieval Literature.” Oxford Academic.
   https://academic.oup.com/book/26432/chapter/194830369
4. Nicholas V. Riasanovsky. “‘Holy Russia’: A Study in the History of an Idea.” The American Historical Review. JSTOR.
   https://www.jstor.org/stable/1848883
5. Kristina Stoeckl. “Church-State Symphonia: Its Historical Development and Its Applications by the Russian Orthodox Church.” Cambridge Core.
   https://www.cambridge.org/core/services/aop-cambridge-core/content/view/93B4C1ADB2B7EB10FBB29ADD321FE9F6/S0748081420000387a.pdf/churchstate_symphonia_its_historical_development_and_its_applications_by_the_russian_orthodox_church.pdf
6. Gregory L. Freeze. “Russian Orthodoxy: Church, People and Politics in Imperial Russia.” In The Cambridge History of Russia. Cambridge Core.
   https://www.cambridge.org/core/books/cambridge-history-of-russia/russian-orthodoxy-church-people-and-politics-in-imperial-russia/C63C1B9390A66E24897F9A88179C2978
7. “Revisiting Pan-Slavism in the Contemporary Perspective.” Nationalities Papers. Cambridge Core.
   https://www.cambridge.org/core/journals/nationalities-papers/article/revisiting-panslavism-in-the-contemporary-perspective/4EA532EFCBF0F66ACBBE6EBEF34B374C
8. “Vladimir Soloviev as a Religious Philosopher.” In The Oxford Handbook of Russian Religious Thought. Oxford Academic.
   https://academic.oup.com/edited-volume/34253/chapter/290399766
9. Regina Elsner. “The Role of Moscow Patriarchs in the Promotion of the Imperial Culture of Sobornost’: Thematic Analysis of Religious Leaders’ Speeches at the World Russian People’s Council 1993–2022.” Religions 14, no. 4 (2023).
   https://www.mdpi.com/2077-1444/14/4/436
10. “The Pact of the Old Guard: Religion, Law, and Politics for a Russia at War.” Journal of Law and Religion. Cambridge Core.
    https://www.cambridge.org/core/journals/journal-of-law-and-religion/article/pact-of-the-old-guard-religion-law-and-politics-for-a-russia-at-war/939648BE1590CA95F141B1FDC658FB65
11. “The State, the Church, and the Oikumene: The Russian Orthodox Church and the World Council of Churches, 1948–1985.” Cambridge Core.
    https://www.cambridge.org/core/books/religious-policy-in-the-soviet-union/state-the-church-and-the-oikumene-the-russian-orthodox-church-and-the-world-council-of-churches-19481985/A90F45D5EC34FA5B1A5BA70B94EDB523
12. “Religion and State in Russia: Introduction.” Journal of Law and Religion. Cambridge Core.
    https://www.cambridge.org/core/journals/journal-of-law-and-religion/article/religion-and-state-in-russia-introduction/00C8414C1F76E5BC8D9E0501AF89532F
13. Петр Щедровицкий. “Русский мир и транснациональное русское.”
    https://shchedrovitskiy.com/russkiy-mir/
14. Президент Российской Федерации. Указ от 21.06.2007 № 796 “О создании фонда ‘Русский мир’.”
    https://kremlin.ru/acts/bank/25689
15. Патриарх Кирилл. “Текст выступления Святейшего Патриарха Кирилла.” III Ассамблея фонда «Русский мир», 2009.
    https://russkiymir.ru/fund/assembly/the-third-assembly-of-the-russian-world/pat.php
16. Русская Православная Церковь. “Святейший Патриарх Кирилл выступил на открытии IV Ассамблеи Русского Мира.” 2010.
    https://old.mospat.ru/ru/2010/11/03/news29456/
17. Патриархия.ru. “Святейший Патриарх Кирилл: Русский мир — особая цивилизация, которую необходимо сберечь.” 2014.
    https://patriarchia.ru/db/text/3730705
18. Отдел внешних церковных связей Московского патриархата. “Все важные документы.”
    https://mospat.ru/ru/documents/
19. Denys Shestopalets. “Russian World and Ukrainian Autocephaly: Religious Narratives in Anti-Colonial Nationalism of Ukraine.” Religions 13, no. 4 (2022).
    https://www.mdpi.com/2077-1444/13/4/349
20. “A Declaration on the ‘Russian World’ (Russkii Mir) Teaching.” Public Orthodoxy, 2022.
    https://publicorthodoxy.org/2022/03/13/a-declaration-on-the-russian-world-russkii-mir-teaching/
21. Всемирный русский народный собор. “Наказ XXV Всемирного русского народного собора ‘Настоящее и будущее Русского мира’.” 27 марта 2024.
    https://www.patriarchia.ru/article/105523
22. “International Society Encounters the Russian World: The Role of the Russian Orthodox Church.” Oxford Academic.
    https://academic.oup.com/book/7700/chapter/152793539
23. Richard M. Price. “The Holy Land in Old Russian Culture.” Cambridge Core.
    https://resolve.cambridge.org/core/services/aop-cambridge-core/content/view/1CC929D035BAC0DFDE31ACDEF702E95B2/S0424208400014455a.pdf/holy_land_in_old_russian_culture.pdf