Від благословення захисників до сакралізації війни

Головне питання цієї статті можна сформулювати просто, але відповідь на нього вимагає обережності: чи може війна в православній теології бути названа священною у власному сенсі слова?

Короткий висновок такий: у нормативному ядрі православного передання війна не визнається святинею, священнодійством або особливим шляхом спасіння. Православна традиція допускає оборону ближнього, захист громади, військове служіння і пастирську опіку армії. Але майже завжди робить це в регістрах трагічної необхідності, покаянного реалізму і морального обмеження, а не в регістрах освячення самого кровопролиття.

Тому сучасне вживання формули «священна війна» в російському церковно-політичному дискурсі слід розуміти не як просте продовження давньої традиції, а як пізню ідеологічну сакралізацію війни. Вона спирається на окремі мотиви передання — захист ближніх, жертовність, молитви про перемогу, пам’ять про захисників, образ Святої Русі, — але змінює їхній загальний сенс.

Йдеться тут не про те, що християнин ніколи не може захищати інших. Йдеться про інше: чи може сама війна бути названа святою? Чи може смерть на війні отримати сенс, близький до таїнства, мучеництва або автоматичного очищення? Чи може політичний конфлікт бути вписаний у богословський образ битви світла і темряви так, щоб сама військова мобілізація стала частиною священного порядку?

Саме на цьому розрізненні тримається вся стаття.

Для точності потрібно розрізняти кілька рівнів.

Перший рівень — догмат. На цьому рівні православ’я не має вчення, яке визнавало б війну священнодійством, таїнством, нормальним способом спасіння або самостійною духовною цінністю.

Другий рівень — канон і пастирська практика. Тут православне передання визнає, що в падшому світі християнин, громада або держава можуть опинитися перед необхідністю збройного захисту. Але навіть коли захист визнається допустимим, війна залишається духовно небезпечною реальністю, яка потребує покаяння, обмеження і пастирського піклування.

Третій рівень — політична теологія і громадянська релігія. Саме тут з’являються фігури «священного царства», «Святої Русі», «історичної місії», «захисту цивілізації» і, в новітній час, «священної війни». Змішування цих рівнів і породжує головну богословську плутанину.

Джерела також потребують ієрархії. Найбільшу вагу мають Писання, літургійно-канонічне передання, патристичні тексти і загальноцерковні документи. Нижче розташовуються документи помісних церков і соборів єпископів. Ще нижче — проповіді, інтерв’ю, публіцистика і документи громадських організацій, навіть якщо ними керують церковні ієрархи.

Це особливо важливо для новітнього російського матеріалу: найгостріша формула «священної війни» з’явилася не в рішенні Помісного Собору, не в постанові Священного Синоду і не в загальнообов’язковому догматичному документі, а в тексті Всесвітнього російського народного собору — організації з іншим інституційним статусом.

Візуальний вузол

Новозавітна вихідна точка для православної етики війни — не священна війна, а мир Христовий, любов до ворогів і відмова від помсти.

В Євангелії звучить заповідь любові до ворогів. У Гетсиманії Христос велить вкласти меч у піхви. В Євангелії від Іоана Він підкреслює, що Його Царство «не від світу цього». Апостол Павло закликає християн не мститися і, наскільки можливо, бути в мирі з усіма людьми. Ці тексти не дають готової політичної програми для держави і не скасовують усіх трагічних питань суспільного захисту. Але вони задають фундаментальний вектор: християнська норма — примирення, а не сакралізація насильства.

Саме тому в донікейську епоху багато християнських авторів ставилися до війни і військової служби з великою настороженістю. Афінагор писав, що християни не можуть навіть дивитися на страту людини. Тертуліан порушував питання про сумісність солдатської служби з християнською ідентичністю. Оріген стверджував, що християни допомагають царям передусім молитвою і не воюють під їхнім проводом, хоча духовно борються за них як «воїнство благочестя».

Ці свідчення не слід перетворювати на спрощену картину абсолютного ранньохристиянського пацифізму. У джерелах видно і християн-військових, і мучеників з армійського середовища, і відсутність повної універсальної заборони на військову службу. Але так само неправильно стверджувати, ніби давня Церква вже мала позитивну теорію священної війни.

Точніше сказати так: раннє християнство жило в напрузі між євангельським миротворенням, реальністю імперського світу і фактом присутності християн в армії. Але воно не знало доктрини «священної війни».

Особливо важливо, що давня Церква пов’язувала найвищу форму християнського подвигу не з убивством ворога, а з мучеництвом. Мученик — це той, хто терпить і свідчить, а не той, хто отримує релігійну нагороду за участь у бою. Уже тут виникає фундаментальне розрізнення між християнською святістю і військовою доблестю. Військова доблесть може бути визнана громадянською чеснотою, формою мужності або жертовності. Але вона не тотожна святості як участі в житті Христовому.

Це розрізнення пізніше частково затемнюватиметься візантійською і руською військовою символікою. Але воно ніколи повністю не зникне.

Після Костянтина ситуація радикально змінюється. Церква опиняється всередині імперії, що християнізується. Питання тепер полягає вже не лише в тому, як дистанціюватися від язичницької держави, а в тому, як жити у світі, де імперська влада сповідує Христа.

Звідси народжується не догмат про святу війну, а складна візантійська політична теологія імперії. Державець мислиться як служитель божественного домобудівництва, імперія — як порядок, що утримує світ від розпаду, а війна — як сумна, але іноді необхідна функція захисту миру і правовір’я. Така логіка може підвищувати символічний статус війни, але вона ще не робить саму війну священнодійством.

Ключовими тут залишаються два патристичні тексти, які часто читають надто поспішно.

Афанасій Александрійський у листі до Аммуна розрізняє вбивство як таке і вбивство в межах війни. Цей текст показує, що отці могли оцінювати одну й ту саму дію по-різному залежно від обставин. Але він не говорить, що війна стає святою. Він говорить про розрізнення морального контексту, а не про перетворення військового насильства на святиню.

Ще важливішим є святитель Василій Великий. У його канонічному листі сказано, що вбивство на війні отці не вважали вбивством у тому самому сенсі, що звичайне вбивство. Однак він відразу радить тим, чиї руки «нечисті», три роки утримуватися від причастя. Це один із вирішальних текстів для всієї православної традиції: війна тут терпима, іноді допустима заради захисту, але вона залишає духовну рану і потребує покаянної терапії.

Якби Церква вважала війну священною, логіка Василія була б неможливою. Святиня не робить руки нечистими.

Саме тому в сучасній науці часто підкреслюється, що православ’я не виробило західної систематичної теорії just war в августинсько-томістському сенсі. Але звідси не випливає, ніби Візантія була пацифістською. Правильніше говорити про аскетико-пастирську етику обмеження: війна — зло падшого світу, іноді неминуче, іноді виправдовуване захистом ближніх, але все одно таке, що потребує покаяння і духовної обережності.

Візантійська практика справді знала сильні процеси сакралізації армії та імперської влади: культ військових святих, молитви за царя і перемогу, мову боротьби за «істинну віру», спроби піднести загиблих воїнів майже до мученицької гідності. Особливо показовою є дискусія навколо Никифора II Фоки та ідеї особливої честі для полеглих солдатів. Але навіть тут повноцінна інституційна доктрина, співставна з хрестоносним індульгенційним богослов’ям або ісламським джихадом, у Візантії не закріпилася.

Візантія знала мілітарно-релігійну риторику. Але вона не виробила загальновизнаної догми «святої війни».

Візуальний вузол

Руська традиція успадкувала візантійську симфонію, шанування військових святих і уявлення про царство як хранителя церковного простору. Але й тут необхідно розрізняти рівні.

Канонізація князів-воїнів або захисників Руської землі не означає канонізації війни як такої. Шанується особиста святість, жертовність, захист народу і віри, але не саме кровопролиття. У цьому сенсі культ Олександра Невського, Дмитрія Донського або пізніші образи військової доблесті — це сакралізація захисника, а не автоматичне богослов’я «священної війни».

У ранньоруській і московській традиції поруч із цим стоїть інша модель святості — страстотерпництво, передусім Борис і Гліб. Тут християнський ідеал розкривається не через переможне насильство, а через добровільний непротив заради запобігання братовбивству. Уже саме це сусідство в руській пам’яті — князь-воїн і страстотерпець — показує, що руське православ’я не розвивалося лише в мілітарній логіці. Воно жило в напрузі між захистом і самопожертвою, політичною необхідністю і євангельською радикальністю.

У синодальну та імперську епоху церковна мова дедалі сильніше поєднується з мовою держави і вітчизняної війни. Це помітно у 1812 році, пізньоімперських військових кампаніях і Першій світовій війні, коли захист православної держави починає осмислюватися як релігійно значуща справа. Однак навіть тоді в загальноцерковному нормативному плані не виникає вчення, що сама війна є священною.

Радше складається суміш монархічної лояльності, захисту Вітчизни, релігійної символіки та імперської ідентичності. Коректніше називати це конфесіоналізованою державною ідеологією, а не класичною православною догмою.

У XX столітті ця лінія отримує нову форму через пам’ять про «Велику Вітчизняну війну». У радянську епоху церковна і державна риторики співіснують складно: іноді вимушено, іноді взаємовигідно. Повоєнна пам’ять про подвиг захисників Вітчизни несла потужний морально-сакральний заряд. Але це була передусім громадянська релігія перемоги, а не розроблена православна теорія святої війни.

Саме з цього культурного шару пізніше черпатиме пострадянська церковно-державна мова — особливо тоді, коли пам’ять про Перемогу, образ Святої Русі та антизахідна цивілізаційна риторика почнуть поєднуватися в одну систему.

Найважливіший офіційний документ Руської Православної Церкви з цієї теми — «Основи соціальної концепції», ухвалені Архієрейським Собором 2000 року. У розділі про війну і мир документ прямо говорить: війна є злом. Вона називається проявом братовбивчої ненависті, а вбивство — тяжкою справою. Водночас документ допускає участь християн у воєнних діях, якщо йдеться про захист ближніх і відновлення потоптаної справедливості.

Саме це поєднання важливе: війна названа злом, але захист ближніх не відкинутий.

Той самий розділ із повагою говорить про воїнів, які поклали життя за ближніх. Але водночас підкреслює миротворчу місію Церкви і прямо заявляє, що Церква противиться пропаганді війни та насильства. Документ вводить тему «справедливої війни», але робить це як обговорення меж допустимого і як співвіднесення із західною традицією, а не як проголошення війни святою або доброю.

Інакше кажучи, офіційний корпус РПЦ початку XXI століття залишається всередині класичного православного парадоксу: війна може бути необхідним, але небажаним засобом. Тому вона потребує морального обмеження, пастирського піклування і покаянної тверезості.

Це робить особливо важливим зіставлення пізніших висловлювань із цим документом. Якщо основний соборний текст називає війну злом і засуджує пропаганду війни, то подальші спроби оголосити конкретний збройний конфлікт «священним» не можуть бути витлумачені як просте повторення тієї самої позиції. Це або новий розвиток, або зміщення акценту, або пряме напруження з раніше ухваленим офіційним ученням.

Саме це напруження стає центральним для розуміння новітнього російського матеріалу.

Візуальний вузол

Роль патріарха Кирила в цій еволюції виняткова. Він важливий не лише як предстоятель, а й як церковний інтелектуал, учасник розробки загальноцерковних соціальних документів і глава інституцій, через які формується сучасна мова РПЦ. Його висловлювання не можна зводити лише до приватної думки, але й не можна автоматично прирівнювати до соборного догмату. Вони займають проміжне, але дуже впливове місце між богословською інтерпретацією, інституційним керівництвом і політичною теологією.

Після 2022 року мова патріарха Кирила різко радикалізується. У проповіді 6 березня 2022 року він говорить, що почалася боротьба, яка має не фізичне, а метафізичне значення. Так війна переводиться зі сфери трагічної політичної необхідності у сферу космічно-морального протистояння. Одночасно конфлікт пов’язується з цивілізаційним вибором, моральним розкладом і захистом особливого духовного простору.

Цей зсув надзвичайно важливий. Щойно війна описується як метафізична, вона отримує потенціал для сакралізації, навіть якщо ще не названа прямо святою.

Ще серйознішим богословським моментом стало слово вересня 2022 року, де патріарх сказав про людину, яка виконує свій військовий обов’язок: «ця жертва змиває всі гріхи». Навіть якщо читати цю формулу максимально доброзичливо — як гіперболу жертовної любові, — вона об’єктивно зближує загибель на війні із сотеріологічним актом очищення.

Але в класичному православному богослов’ї гріхи омиваються не військовою смертю як такою. Вони пов’язані з покаянням, хрещенням, Євхаристією, хресною жертвою Христа і всім життям у Христі. Тому ця формула виглядає не звичайною пастирською риторикою, а серйозним богословським нововведенням, яке наділяє смерть на війні квазісакраментальним сенсом.

З цим самим комплексом ідей пов’язана мова Святої Русі. В офіційно опублікованій «Молитві про Святу Русь», уперше піднесеній патріархом Кирилом 25 вересня 2022 року і вміщеній у розділ «Богослужбові тексти», міститься прохання про перемогу. Саме по собі прохання про перемогу не є безпрецедентним для християнської літургійної традиції: візантійські й руські молитви за правителів і військо це знали. Але в поєднанні з метафізичною мовою, цивілізаційною поляризацією і риторикою «Руського світу» такий текст починає працювати інакше. Він вписує конкретний збройний конфлікт у сакральну карту спасительної історії.

Звідси випливає важливий висновок про самого Кирила. Його роль складена: богословський автор і церковний інтерпретатор; інституційний лідер; політичний теолог, який перекладає геополітичний конфлікт мовою цивілізаційної місії, жертовності, Святої Русі і метафізичної боротьби. У певні моменти ця мова переходить і в зону публічної ідеології.

Саме в цій складеній якості Кирил став головним медіатором переходу від традиційного благословення захисників до сучасної сакралізації війни.

Ключова межа — 2024 рік. На офіційному сайті Всесвітнього російського народного собору зазначено, що 27 березня 2024 року під головуванням патріарха Кирила був затверджений «Наказ XXV Всесвітнього російського народного собору “Сьогодення і майбутнє Руського світу”». Саме цей документ викликав міжнародну реакцію, тому що описав конфлікт в Україні як «священну війну».

Тут вирішальним є інституційний статус. Всесвітній російський народний собор — за власним описом, міжнародна громадська організація. Його очолює патріарх Кирил, але він не є ні Священним Синодом, ні Архієрейським Собором, ні тим більше Помісним Собором. Тому документ ВРНС не має того самого рівня церковної обов’язковості, що соборний нормативний документ РПЦ.

Однак цей текст не можна недооцінювати. Через головування патріарха і зв’язок ВРНС із церковно-державним ідеологічним полем він має високу програмну вагу і показує напрям офіційно-патріотичного синтезу.

Особливо прикметно, що цей документ увійшов у напруження навіть із попередніми словами самого Кирила. Всесвітня рада церков нагадала, що раніше патріарх пов’язував вислів «Holy War» з метафізичним рівнем, а не з фізичним збройним конфліктом, і говорив, що жодна війна збройного насильства не може бути святою. Отже, у 2024 році ми бачимо не просто стару церковну мову оборони, а ескалацію: метафізична риторика остаточно з’єднується з прямим означенням війни як святої.

З історико-богословської точки зору це означає таке: формула «священна війна» не виростає органічно з канонічного ядра православної традиції. Вона складається з кількох пізніх шарів: пам’яті про війну як про подвиг народу, імперсько-цивілізаційної мови Святої Русі, пострадянської ідеології «традиційних цінностей», мілітаризованого культу Перемоги і новітньої політичної теології «Руського світу».

Це не просто продовження Василія Великого і не просто Візантія в новому вигляді. Це сучасний синтез церковної мови з державно-цивілізаційною ідеологією.

Візуальний вузол

Зіставлення з ширшим православним світом підтверджує цей висновок.

Документ Святого і Великого Собору 2016 року «Місія Православної Церкви в сучасному світі» підкреслює центральність миру і справедливості. Він говорить, що Церква Христова засуджує війну загалом, розуміючи її як результат зла і гріха. Окремо засуджуються війни, натхненні релігійним фанатизмом, а також націоналістичні війни, що ведуть до етнічних чисток і захоплення територій. Водночас, коли війна стає неминучою, Церква продовжує пастирськи піклуватися про своїх чад, залучених у конфлікт заради захисту життя і свободи.

Це характерна православна формула: захист можливий, але війна не стає позитивним сакральним благом.

Сучасний грецький документ For the Life of the World: Toward a Social Ethos of the Orthodox Church, опублікований з благословення Константинопольського патріархату, також не надає війні статусу священності. Він визнає, що Православна Церква історично не завжди наполягала на строгому пацифізмі і не забороняла військову або поліцейську службу. Але саме цим підтверджується відсутність іншої крайності: якщо служіння в армії може бути допустимим, із цього ще не випливає, що війна стає святою.

Порівняльні матеріали інших православних контекстів також показують іншу тональність: молитва за мир, пастирська турбота про стражденних, заклик до витримки, захисту і припинення насильства. Ці приклади не завжди утворюють повноцінну соціальну доктрину масштабу документа РПЦ 2000 року, але вони важливі як свідчення: сучасна формула «священної війни» не є загальноправославним консенсусом.

Загальноправославна магістральна лінія залишається попередньою: мир — норма, війна — ознака падшого світу; можливий захист, можлива пастирська опіка воїнів, але не сакралізація збройного конфлікту як такого.

Якщо відповісти на центральне питання максимально ясно, то у власне православно-богословському сенсі війна не може бути названа священною.

Вона може бути оборонною, трагічно необхідною, обмежено виправдовуваною, пастирськи супроводжуваною і навіть героїчно переживаною як жертва за ближніх. Але через це вона не стає святинею, таїнством, новим видом мучеництва або шляхом автоматичного очищення від гріхів.

Святість у православ’ї належить Богові, Його Царству, Церкві як Тілу Христовому, таїнствам, покаянню, любові, миру Христовому і справжньому мучеництву свідчення. Вона не належить організованому кровопролиттю.

Якщо ж уживати слово «священна» в ослабленому, риторичному, культурно-політичному сенсі — як означення того, що народ вважає війну гранично значущою та екзистенційною, — подібна мова справді виникала і в православних суспільствах, і в Росії особливо. Але тоді це вже не строга теологія, а політична теологія, національна міфологія і громадянська релігія.

У такому регістрі можна говорити про сакралізацію війни. Але не можна чесно стверджувати, що йдеться про пряме і незмінне вчення Православної Церкви від апостолів до наших днів.

Тому сучасний російський вислів «священна війна» найкраще описувати як ідеологічну конструкцію, що виникла на перетині православної символіки, пострадянського державного патріотизму, пам’яті про Велику Вітчизняну війну, концепту Святої Русі і цивілізаційного дискурсу «Руського світу».

У цій конструкції є елементи спадкоємності: повага до захисників, культ жертовності, поєднання віри і вітчизни, молитви про перемогу. Але загалом це не проста спадкоємність, а суттєве зміщення: від покаянного терпіння війни до її сакралізації; від духовної опіки над воїнами до теологічного пояснення війни як особливої місії; від захисту ближнього до цивілізаційно-есхатологічного образу битви світла і темряви.

Саме тут проходить межа між православним переданням про допустимий захист і сучасною риторикою священної війни. Перше говорить: іноді доводиться воювати, але це зло і духовна рана. Друга дедалі частіше говорить: ми воюємо, бо захищаємо священний світопорядок та історичну місію.

Між цими твердженнями є не просто стилістична різниця. Це глибокий богословський перелом.

Деякі питання потребують подальшої роботи.

По-перше, візантійський матеріал щодо «святої війни» все ще обговорюється в історіографії. Частина дослідників підкреслює відсутність повноцінної доктрини. Інша частина виявляє сильніші форми мілітарно-релігійної сакралізації в окремі періоди.

По-друге, корпус новітніх російських джерел після 2022 року дуже великий. Не всі проповіді, молитви, інтерв’ю, заяви і громадські документи мають однаковий інституційний статус.

По-третє, різниця між особистою позицією патріарха, апаратною лінією Патріархії, документами ВРНС і власне соборним ученням РПЦ потребує ще детальнішої картографії.

Але ці обмеження не змінюють головного висновку: сучасна формула «священна війна» не виражає нормативного ядра православної традиції. Вона є пізньою сакралізацією війни — богословськи напруженою, історично спірною та інституційно неоднорідною.

1. Русская Православная Церковь. “VIII. War and Peace.” Розділ із The Basis of the Social Concept of the Russian Orthodox Church.
   https://old.mospat.ru/en/documents/social-concepts/viii/
2. Русская Православная Церковь. Основы социальной концепции Русской Православной Церкви.
   https://patriarch.patriarchia.ru/osnovy-sotsialnoy-kontseptsii-russkoy-pravoslavnoy-tserkvi/
3. Bible Gateway. Matthew 5:44.
   https://www.biblegateway.com/passage/?search=Matthew+5%3A44
4. Athenagoras. A Plea for the Christians. Christian Classics Ethereal Library.
   https://ccel.org/ccel/athenagoras/plea_for_christians/anf02.v.ii.xxxv.html
5. Ryan, Edward A. “The Christian and Military Service according to Tertullian.” Theological Studies. JSTOR.
   https://www.jstor.org/stable/3163465
6. Origen. Contra Celsum, Book VIII, Chapter LXXIII. Wikisource.
   https://en.wikisource.org/wiki/Ante-Nicene_Fathers/Volume_IV/Origen/Origen_Against_Celsus/Book_VIII/Chapter_LXXIII
7. Kolia-Dermitzaki, Athina. “Fighting for Christianity: Holy War in the Byzantine Empire.” Byzantina Symmeikta. JSTOR.
   https://www.jstor.org/stable/44172480
8. Athanasius of Alexandria. Letter 48, “To Amun.” New Advent.
   https://www.newadvent.org/fathers/2806048.htm
9. Basil the Great. Letter 188. New Advent.
   https://www.newadvent.org/fathers/3202188.htm
10. Webster, Alexander F. C. “Orthodox Perspectives on Peace, War and Violence.” The Ecumenical Review. Wiley Online Library.
    https://onlinelibrary.wiley.com/doi/pdf/10.1111/j.1758-6623.2010.00093.x
11. White, Monica. “Nikephoros II Phokas and Orthodox Military Martyrs.” Journal of Medieval Religious Cultures.
    https://scholarlypublishingcollective.org/psup/jmrc/article/41/2/121/241564/Nikephoros-II-Phokas-and-Orthodox-Military-Martyrs
12. White, Monica. Military Saints in Byzantium and Rus, 900–1200. Cambridge University Press.
    https://www.cambridge.org/core/books/military-saints-in-byzantium-and-rus-9001200/54414775FADC523C53814F7D1EBCFB56
13. In Communion. “Nonviolence and Peace Traditions in Early & Eastern Christianity.”
    https://incommunion.org/2004/12/29/nonviolence-and-peace-traditions/
14. Religion, War, and Ethics. Chapter 3: “Eastern Orthodox Christianity.” Cambridge Core.
    https://www.cambridge.org/core/books/religion-war-and-ethics/eastern-orthodox-christianity/57139DBA26F8E00F55174E1A265C21CC
15. “To Whom Much is Given: The Russian Orthodox Church...” Journal of Church and State. Oxford Academic.
    https://academic.oup.com/jcs/article/67/1/csae046/7734338
16. Патриархия.ru. “Патриаршая проповедь в Неделю сыропустную после Литургии в Храме Христа Спасителя.” 6 марта 2022.
    https://www.patriarchia.ru/article/102978
17. Патриархия.ru. “Патриаршая проповедь в Неделю 15-ю по Пятидесятнице после Литургии в Александро-Невском скиту.” 25 сентября 2022.
    https://patriarchia.ru/article/103723
18. Патриархия.ru. “Молитва о Святой Руси.”
    https://patriarchia.ru/document/103745
19. Всемирный русский народный собор. “Наказ XXV Всемирного русского народного собора ‘Настоящее и будущее Русского мира’.” 27 марта 2024.
    https://vrns.ru/news/nakaz-xxv-vsemirnogo-russkogo-narodnogo-sobora-nastoyashchee-i-budushchee-russkogo-mira/
20. Всемирный русский народный собор. “О ВРНС.”
    https://vrns.ru/o-vrns.php
21. World Council of Churches. “WCC statement on Decree of XXV World Russian People’s Council.” 12 April 2024.
    https://www.oikoumene.org/resources/documents/wcc-statement-on-decree-of-xxv-world-russian-peoples-council
22. In Communion. “May Christians Kill?”
    https://incommunion.org/2009/02/26/may-christians-kill/
23. The Holy and Great Council of the Orthodox Church. “The Mission of the Orthodox Church in Today’s World.” 2016.
    https://holycouncil.org/mission-orthodox-church-todays-world
24. Greek Orthodox Archdiocese of America. For the Life of the World: Toward a Social Ethos of the Orthodox Church.
    https://www.goarch.org/social-ethos
25. Basilica.ro. “Romanian Orthodox prayers for Ukraine war fourth year.”
    https://basilica.ro/en/romanian-orthodox-prayers-ukraine-war-fourth-year/

<!-- Editorial notes for Stromata / translations:

• RU is the canonical source for translation.
• Preserve YAML frontmatter, Markdown structure, sectionId values and visual-break comments.
• Translate title, subtitle, article body, alt text and captions.
• Do not translate projectSlug, articleSlug, sourcePath structure, imageFolder, uploadFolder, publicPath or recommendedFilename.
• For EN/DE/UK, change locale and sourcePath only.
• The article is thematically connected to the previous article "От Святой Руси к Русскому миру", but should remain an independent longread.

-->